До Дня захисту дітей Суспільне Одеса записало інтерв’ю із подружжям Надії та Вячеслава Росточил. У 2024 році вони втратили свою дитину через російську атаку по Одесі балістичною ракетою з касетною бойовою частиною. Наразі вони працюють над проєктом, який зможе захистити дітей у реанімаційних відділеннях. Повна історія — у нашому матеріалі.
Це перший випуск «Мовного питання» — подкасту про мови, яким загрожує зникнення в Україні.
Рустам Гаджієв — лінгвіст, мовознавець, дослідник, письменник, автор книжки «Лінгвістика на карті світу. Непорозуміння, кримінал та інтриги в різних мовах».
Розмова з ним — своєрідний вступ до теми загрожених мов. Він розповідає, як мовні втрати впливають на життя людей, які знання зникають разом із мовами і які кроки можуть допомогти їх зберегти.
Що не так із метафорою Вавилонської вежі?
Яку роль відіграє престиж у збереженні мови?
Чи правда, що майже половина мов у світі загрожені?
Історії переселенців, які вже втрачали свої домівки. Ці люди вже тікали від війни, але вона наздогнала їх знову в Харкові.
Володимир — столяр, який втратив майстерню в окупованому Первомайську на Луганщині, але продовжує вірити у власну справу. Магран — юнак із Сирії, вимушений покинути Алеппо у вогні. В Харкові він заснував мистецько-громадський простір і знайшов спільноту, де можна творити, навіть коли навколо падають ракети. Анастасія — лікарка, яка напередодні повномасштабного вторгнення планувала відкрити клініку в рідному Вовчанську, однак зробила це вже в Харкові після евакуації з рідного міста.
Volodymyr Viatrovych. У День памʼяті жертв Голодомору не забуваймо: у війні за незалежність 1917-1921 загинули тисячі українців; після, коли запанував «мир» - росія вбила мільйони.
Діти і Голодомор… Мільйони дітей померло на вулицях міст і сіл, на залізничних вокзалах та станціях, у голодних і холодних дитячих притулках, на виселенні. 1931 року з України було виселено 31 655 “куркульських родин” загальною чисельністю 131 909 чоловік, з них – 45 858 дітей (між іншим, українські чекісти радо звітували москві, що “перевиконали план”).
Багато з них померли дорогою, чимало – на місці, через голод і холод, абсолютно нелюдські умови існування. Десятки тисяч дітей стали сиротами, безпритульними. Голод був страшнішим за війну, адже навіть в умовах війни, окупації, все ж є хоч якесь, нехай і спотворене, але дитинство. Під час Голодомору в українських дітей не було дитинства. Лише кволий шанс – витягнути щасливий квиток від долі і вижити попри все, але він випадав далеко не всім. Згодом, ті хто виживе, пройшовши випробування німецько-радянською війною, а потім черговим, вже третім голодом 1946-1947 років, змушені будуть упродовж десятиліть мовчати про пережите жахіття.
Тема Голодомору була забороненою в радянському союзі аж до його розпаду.
Тож маленька скорботна постать “Дівчинки з колосками” і справді уособлює гірку пам’ять усіх українців, хто пережив чорні голодоморні роки, а також і всіх їхніх нащадків, та й узагалі – всієї нації.
Голодомор 1932-1933 років: страшні цифри і долі
Голод 1932-1933 років призвів до другої хвилі безпритульності, масштабнішої за попередню. Виловом дітей займалася міліція і ДПУ (Державне політичне управління). Їх поміщали в тимчасових спецрозподільниках, але діти знову тікали і знову опинялися на вулицях міст.
Американця Вайтінга Вільямса, фахівця з трудових відносин і журналіста, який відвідав срср 1933 року, буквально вразили “орди” безпритульних і голодних дітей, яких він повсюдно бачив в українських містах: “Вони жили і помирали, наче дикі звірі”. В Харкові Вільямс спостерігав за хлопчиком, який сидів на базарі посеред купи сміття, вибираючи шкаралупу з яєць і намагаючись щось звідти дістати. Наступного дня хлопчик знов був на тому ж місці, але вже нерухомий.
З листа начальника Харківського обласного відділу ДПУ УСРР Канцельсона голові ДПУ УСРР про продовольче становище в області від 5 червня 1933 року:
“Ситуація з продовольством у районах Харківської області, і до того досить важка, останнім часом різко погіршилась. Як наслідок цього ми маємо значний наплив у місто Харків бездомних жебраків.
За січень і лютий було підібрано у місті: дорослих бездомних – 257 осіб, хворих та інвалідів – 15, дітей і підлітків – 373. Всього: 645 осіб. За березень-квітень, відповідно було дорослих безхатьків – 2560, хворих та інвалідів – 113, дітей та підлітків – 1806. Всього 4476. У травні місяці уже підібрано: дорослих бездомних – 4439, хворих та інвалідів – 585, дітей і підлітків – 6378. Всього: 11402 особи. І за 3 дні червня: дорослих працездатних – 313, хворих та інвалідів – 157, дітей і підлітків – 606. Всього:1077 осіб. Це тільки по місту, не враховуючи вокзалів, звідки дітей виловлює комісіят Бронєвого, попри міліцію, і загальна кількість виловлених сягає 10 тисяч осіб…”
Дітей відловлювали і відвозили в дитячі притулки. Там було голодно, а смертність сягала 30 відсотків. Тому багато хто втікав знову на вулицю. Вільямсу, серед іншого, вдалося сфотографувати, як міліція везе на підводі безпритульних дітей. Іноді траплялося, дітей садовили у вагони, а потім випускали в чистому полі. Вільямс писав про те, як три вагони з малими безхатьками відігнали на запасну колію і забули про них. Коли ж на третій день відкрили, всі діти були мертві.
Інший свідок, австрійський інженер Александр Вінербергер, якому вдалося сфотографувати наслідки Голодомору в Харкові навіть попри загрозу арешту, писав: “Коли людина бачить, як збирають трупи на вулиці, у нього в жилах холоне кров. Мертвих дітей виривали у матерів, які вили від болю, а живих забирали від сухих грудей вже безмовних матерів. Діти кричали і стогнали”. Александр Вінербергер є автором фотографії опухлої від голоду дівчинки з Харкова, яка є однією з найбільш упізнаваних світлин Голодомору.
“Відгомін” Голодомору відчувався і в середині 30-х років. Французький письменник Адре Жід у щоденнику “Повернення з СРСР”, виданому 1936 року, писав зокрема й про те, як його вразила величезна кількість малих безхатьків у Криму. “Я сподівався, що безпритульних більше не побачу. У Севастополі їх повнісінько. Кажуть, що в Одесі їх ще більше. Це вже нове покоління. У нинішніх, можливо, живі ще батьки, ці діти утекли з рідного села, інколи в пошуках пригод, але радше за все тому, що знали: навряд чи десь можна бути ще більш нещасним і голодним, ніж дома. Деяким менше десяти років…” Це були українські діти, переважно хлопчики, ті, кому вдалося вижити, хто дивом зміг вирватися з голодноморної пастки. Діти тікали передусім на південь: Одеса, Крим і далі – Кавказ.
Радянські табори для дітей під час Голодомору 1932-1933 років
Дітей, чиї батьки померли з голоду, кого знаходили у містах або поблизу них, радянська влада утримувала за колючим дротом у спеціальних таборах. Про один із таких дитячих концтаборів у Миргороді зібрав свідчення директор місцевого музею-пам’яті Голодомору Олександр Джунь.
Музей-пам’яті Голодомору діє на місці колишнього “дитячого концтабору”, свідчення про який Олександр Джунь збирав тривалий час і опублікував у книзі “Чорні роки Миргородщини”.
Табір був на місці старої козацької фортеці й дізнатися правду про нього допоміг випадок.
“1958 року, коли ми малими тут бігали, стіна й завалилася, а з-під неї ці кісточки посипалися. Батько ввечері додому прийшов, а я під ліжком ховаюсь. Вночі ми разом з ним зробили перше перепоховання. Батько вибирав кісточки, а я носив їх у лантуху і копав яму”, – розповідає Олександр Джунь.
З того часу батько та син Джуні і почали збирати інформацію про ті моторошні масові захоронення дітей.
Знайшлися свідки, які розповіли, що обстрижених, ледь одягнених дітей тут утримували за колючим дротом у невеликому будинку-бараку поряд з церквою. Голод та хвороби шансів на життя не давали. Щоранку дитячі тіла вкидали у вигрібну яму та козацькі порохові погреби. Коли старий колодязь заповнився трупами вщент, їх почали штабелювати на березі річки.
У “концтаборі”, або “інтернаті”, як називала це радянська влада, утримували сиріт з навколишніх сіл, “відфільтрованих” біженців із залізничного вокзалу, та дітей “куркулів”, арештованих за непокору при хлібоздачі. Зерно, за споминами очевидців, звозили до зруйнованого храму. Під пильним оком охоронців, воно, намочене снігом та дощем, пріло і гнило.
“Якраз 1932 року із “Країни Рад”, це Личанський колгосп так називався, сюди в церкву засипали зерно. Тут скільки загинуло народу, бо зерна не давали. Коли почалася весна 1933 року, діти виповзали на чотирьох, “паслися”, і тут же ж помирали, бо рання трава дуже різуча була”, – розповідає Олександр Джунь.
Дізнатися напевне, скільки дітей утримували у миргородському таборі і скільки померло, не вдалося. Радянська влада ретельно фальсифікувала й приховувала такі дані.
За сто кілометрів від Миргорода, в таборі-інтернаті села Диканька, перебувала 10-річною дівчинкою Надія Лебідь разом із молодшим братом. Їй пощастило вижити, бо в інтернаті хоч трохи годували.
“Кожна мати думала, як підкину в інтернат, то виживе, а воно й там до ранку помирало. А тоді, отих діток, кидали на купи, а потім на машину, як дрова, поскидають і вивезуть десь у яму. В інтернаті було, де деревина, то ми її об’їдали, як сарана. Ламали листячко і їли”, – розповідає Надія Лебідь.
З осені 1933 року дітей, які вижили, з таборів потроху почали розбирати родичі та бездітні сім’ї. Більшість же ж розійшлася жити до невеличких інтернатів, що створювалися у сусідніх селах.
Полтавщина – одна з тих областей України, які мали найвищу смертність від влаштованого сталіним і комуністичною партією срср штучного голоду.
“Фабрика дитячої смерті” у Запоріжжі
Ця споруда розміщена в старій частині Запоріжжя. Тут протягом двох років від голоду в 1932-1933 роках померло понад 700 дітей. Найжахливіше, що саме там їх мали рятувати, але натомість у будинку малюка на них чатувала смерть.
У місто під час Голодомору селяни намагалися переправити хоча б дітей, аби тих годували і зберегли їм життя. Покинутих на вулицях малюків збирали та відвозили до цього будинку, який тепер називають фабрикою смерті. “Діти голі, зеленкою вимазані, щурі бігають. Коли запитала, а чим вас там годували? Вона нагнула голову, потім так підняла, подивилась і так: це не можна було назвати їжею. А більше вона нічого не сказала”, – розповідає Ганна Нужна, племінниця жінки, котрій пощастило вижити в нелюдських умовах....
Голодомор – 7 мільйонів життів. A також 66 тонн золота, 1439 тонн срібла, діаманти й антикваріат
Про що б люди не говорили, вони говорять про гроші – говорить правило Мерфі. Та хіба-що лише страхіття голодомору можуть суперечити цій істині. Бо справді – ніхто ще не сказав нам і всьому світові: Голодомор 1932-33 рр. був не тільки найбільшим в історії геноцидом, але й наймасштабнішим і найефективнішим грабунком людей. Такою-собі “золото-заготівлею”, “золотою лихоманкою” по-комуністичному. Коли жертви самі дістають зі схованок і несуть завойовникам свої родові скарби – лише би віддалити голодну смерть. А, може, й вижити.
Зізнаємося, що і авторам статті ця думка явилася не відразу. Просто один з них у телефонній розмові з матір’ю запитав: а як вона і родина тоді врятувалися? З’ясувалося – тільки завдяки 7 масивним золотим виробам рідкісної цінності і проби (999), які ще за царату подарував дід – дворянин Кириченко, капітан корабля Далекосхідного флоту.
Здавши цю пам’ять про батька (і неабиякий капітал!) у лавку “торгзіну”, бабуся врятувала родину і багатьох мешканців села Монастирище Ічнянського району Чернігівської області. Решта села вимерло.
Запитання виникло автоматично: а скільки ж всього капіталу мітла комуно-імперського Голодомору вимела з України? Перекопирсавши кілька бібліотек і набриднувши декільком професорам, ми можемо назвати деякі деталі.
“Торгзіни” (в деяких джерелах – “торгсини”, від словосполучення “торговля с иностранцами”) під час голодомору стали єдиною мережею державної торгівлі, де населення могло купити деякі найнеобхідніші продукти харчування. Але тільки за дорогоцінні метали або валюту.
Формально ця всесоюзна контора виникла влітку 1930 р. при Наркоматі зовнішньої торгівлі. Але в Україні магазини “торгзіну” активно почали працювати з січня 1932 р., і на практиці – не з іноземцями, а з голодуючими селянами.
Постанову “Про утворення Всеукраїнської контори “торгзіну” Українська економічна нарада при РНК УСРР прийняла 29.06 1932 р. Експерти НК РСІ, зокрема, вказували, що “мобілізація внутрі країни ефективної валюти відіграє колосальну ролю…”, що “побутове золото…необхідно зібрати за допомогою системи “торгзіну” і направити на службу iнтересам пролетарської держави”.
Чи випадкові ці дати і директиви?
Ми співставили за часом і змістом різні постанови та інші документи щодо організації-розширення мережі “торгзіну” в Україні з постановами партії щодо організації геноциду голодом (про посилення хлібозаготівель, про “три колоски”, про недопущення будь-якої торгівлі продуктами в селах, про боротьбу з “саботажниками” і т. д.). І вжахнулися: ці документи виходили та діяли абсолютно узгоджено і синхронно! За принципом: 1) партія забирає в українського селянина весь хліб; 2) “торгзін” забирає в нього все золото і гроші! Далі, аналіз власне організації роботи партії і “торгзіну” додав ще пункт 3): але зробіть все так, щоб “хохли” все-одно не вижили.
В обмін на обрядове золото селяни отримували товарні ордери (бони), з 1933-го р. – так звані “заборні книжки”, які вже потім отоварювали на продукти. Цей процес затягувався нерідко до двох місяців і часто отоварювати бони чи заборні книжки вже було нікому. Існувала навіть таємна інструкція: “не давати обіцянок покупцям на швидке одержання продуктів”.
Очевидці свідчать, що випадки смертей голодуючих просто у кілометрових чергах за хлібом або й відразу після отоварення були масовими. Послухаємо їх:
Галина Назаренко: – Звечора займали чергу на хліб-“кирпичик”, який був, як тирса. Вистоювали цілу ніч, а вранці формували “десятки”, по 10 людей пускали в магазин. В цій десятці один за одного тримались, щоб, не дай Боже, хтось не втулився зі сторони. Мені часто доводилось бувати в таких чергах.
Золоті каблучки мами і батька з весілля мама здала в “торгсин”, за що отримала кілька кілограмів борошна і варила нам галушки.
(“Український голокост 1932-33: Свідчення тих, хто вижив”. У трьох томах. / за ред. О .Ю. Мицика. – Том 2. – Київ: Вид. дім “Києво-могилянська академія”, 2004).
Часто біля магазинів “торгзіну” на голодних селян чатували співробітники ГПУ, які заарештовували “золотовалютчиків”, позбавляючи купленого хліба. Або й взагалі, людей просто гнали “в шию” чи закривали – для більшої гарантії їх кінця.
Галина Афанасьєва: – Я добре пам’ятаю, як уже восени 1932 року Київ був наповнений голодними й опухлими селянами, які свої нехитрі пожитки намагалися обміняти на хліб чи інші харчі. Особливо великий наплив голодуючих селян виник навесні 1933 року. Опухлими людьми й живими скелетами були заповнені всі сквери та вулиці міста…
По вулиці Верхній Вал у ті роки був хлібний магазин, в якому продавали хліб за комерційною ціною… На руки продавали лише по 1 кг. Оскільки хліба для киян за картками було недосить, за комерційним хлібом утворювались величезні черги ще звечора. Міліція розганяла черги й знесилених від голоду людей заганяла в церкву і там залишала. Там вони й конали…
В одну з таких міліцейських облав потрапила і моя мати, Уляна Хоменчук, яку також міліція замкнула в церкві. Через дві доби відкрили церкву для звільнення від чергової партії трупів і поповнення новими жертвами. Але мати ще була живою і врятувалася від цього сатанинського конвеєру смерті.
У нашій родині опухлих не було, тому що ми жили на Трухановім Острові, і вся сім’я заготовляла дрова, які човнами переправляли через Дніпро і продавали на базарах. Крім того, наша сім’я мала деякі золоті речі, які дісталися матері у спадок… Ці коштовності з охотою приймали торгаші в обмін на продукти… В “торгсинах” було вдосталь борошна, сала, меду, ковбас, консервів…
В обмін на золоті прикраси ми отримували найдешевше кукурудзяне борошно, з якого мати випікала пиріжки й продавала їх на ринку, щоб прогодувати сім’ю. Так “крутилися” всі кияни, щоб не вмерти з голоду. (Газета “Самостійна Україна”, жовтень 1999.)
Та найбільше сприяв смертності селян, навіть “ощасливлених” “торгзіном”, так званий “припек” – офіційно дозволений прибуток скупника “торгзіну”, тобто різниця між вагою золота, прийнятою від населення, та зданою у банк. Дуже часто приймали золото за однією масою і пробою, а платили і записували до реєстраційних актів – зовсім інші.
“Припек” сягав кількох кілограмів, і за кожним грамом викраденого селянського золота було чиєсь життя. Крім “припеків”, отримуючи великі зарплати та продпайки, працівники “торгзіну” все-одно займалися шахрайством, спекуляціями. Система “торгзіну” платила громадянам значно менше за їхнє золото, ніж воно кoштувало на світових біржах.
Станом на жовтень 1933 р. в Україні діяло 263 магазини “торгзіну”, кожен з яких мав мережу приймальних пунктів, лавок, відділень з осередками. Найбільше таких магазинів було в Київській обл. – 58, найменше – в Донецькій обл. (11) та Молдавській АСРР (5). На цю мережу покладали конкретні завдання по вилученню у населення золота, валюти та інших коштовностей, які не виконувалися через надмірність.
Масштаби “золотої лихоманки” по-більшовицьки відповідали “графікам” геноциду: якщо в 1931 році через систему “торгзіну” до казни надійшло 6 млн., у 1932 р. – близько 50 млн., то у 1933 р. – 107 млн. валютних карбованців. З них 75,2% становили дорогоцінні метали – золото, срібло, платина. Так званий “золотобрухт” становив 38%, монети царського карбування – 18% від загальної суми валютних надходжень.
Якщо в 1932 році “торгзін УСРР “заготовив” 21 тонну золота (26,8 млн. крб.) та 18,5 тонн срібла (0,3 млн. крб.) від населення, то у 1933 р. – 44,9 тонн золота (58 млн. крб.) і 1420,5 тонну срібла (22,9 млн. крб.)...
Цей фільм з під териконів Донбасу та степів Одещини!
Стрічка розповідає про складний шлях нашого приятеля, ветерана та активіста Дмитра Глазуна (Глазунова), вихідця з Донбасу, який через фанатський рух ФК Шахтар починає цікавитися історією своєї родини, що відображає багатовікові трагедії та стійкість українського народу та нашої спільної історії. Історія Дмитра – це водночас особиста сага та символічний образ боротьби українців за ідентичність і незалежність. Через розмову з Дмитром та його родичами, а також зйомки у місцях, де відбувалися ключові події його життя, фільм показує масштаб та глибину історичних процесів, гігантську трагедію розкуркулення та знищення українського села і господаря, які продовжують впливати на сьогоднішню Україну.
Краматорськ та рутина українців, які попри війну продовжують жити й працювати у прифронтових регіонах.
Провідниця Ольга веде потяг сполученням Херсон — Краматорськ через усю країну й щодня бачить, як одні залишають місто, а інші повертаються. Катерина відкрила заклад харчування в місті під час повномасштабної війни. Марина й Андрій — подружжя військових, які потрапили до Краматорська волею долі. Їхня історія — про любов, що тримає на передовій.
«Я мушу вам зізнатися: я народжена для війни. Я абсолютно психологічно й морально готувалася до цього», — каже військова, а в минулому народна депутатка Тетяна Чорновол. У червоних піжамних штанах із Мікі Маусом і чорному світшоті Чорновол кладе на сковорідку крильця домашньої курки. Це підвальне приміщення, де на газовій грілці готує колишня народна депутатка, більше схоже на музей: на стінах висять картини — від ню до пейзажів. Але це не галерея — це позиція дронарів взводу Тетяни Чорновол. За кілька годин до цього 46-річна військова й експолітикиня літала на оптоволоконному дроні й знищувала російську артилерійську установку. Тепер вона зняла окуляри від FPV-дрона й узяла до рук лопатку, якою перевертає курку, що шкварчить на сковорідці. Треба готувати вечерю для своїх бійців. На початку повномасштабного вторгнення Тетяна Чорновол прийшла до війська як командирка взводу, який працював з українськими протитанковими ракетними комплексами «Стугна». Тепер їй і її бійцям довелося опановувати ще й дрони, які значно частіше застосовують на полі бою. І визнає: в окулярах на позиції їй зараз комфортніше, ніж за трибуною в парламенті. Цього року Тетяна Чорновол могла знову повернутися в Раду: вона була у списку «Європейської Солідарності» наступною після Андрія Парубія, якого вбили 30 серпня у Львові. Але повернення Чорновол відклала. Як пояснює, найголовніша справа для держави зараз — фронт, тут вона почувається на своєму місці.
Війна змінює життя не лише людей, а й долі тварин. Собаки та коти, врятовані з вулиці чи з-під обстрілів, стають справжніми друзями та рятівниками для своїх господарів. Вони переживають вибухи, ховаються в укриттях, реагують на найменший звук небезпеки і навіть попереджають про ракети. У цьому відео – зворушливі історії про чотирилапих, які, попри страх, залишаються поруч і дарують любов, тепло та відчуття безпеки у найтемніші моменти.
Вадим Федоров уродженець м. Березівки Одеської області. Служить у лавах ЗСУ з 18 років. Під час повномасштабного вторгнення потрапив у полон в Маріуполі. Пробувши там більше трьох років повернувся у рідне місто.
Що робити, коли навкруги — темрява? Коли світло зовні дають по годинах, а ось всередині воно вмикається лише на лічені хвилини. Промені надії тьмяніють й вже майже не з’являються. Апатія, виснаження, постійна напруга… Все це вбиває надію. А може, краще — взагалі жити без неї? Що це таке — та надія? Чому вона так нам потрібна і як її повернути, якщо втратив, — розповість військовий психолог Андрій Козінчук.
"Ти – космос" – це коли на український фільм збирається повна зала, а люди в цій залі весело сміються у потрібних місцях (тобто з жартів, а не з недолугості того, що відбувається на екрані) і після фінальних титрів щиро тішаться, що сходили на таке справді круте кіно.
До речі, якщо ви ще не сходили – гаряче рекомендуємо.
І не менш гаряче закликаємо подивитися або почитати (або й те, й інше) інтерв'ю з неймовірним Володимиром Кравчуком – актором і військовослужбовцем, який зіграв у цьому фільмі головну роль.
І рік тому розповідав нам про свою службу, про те, як потрапив у військо і як йому пощастило дозніматися в "Ти – космос". Хоч існував ризик, що фільм матиме дещо інший кінець, ніж зараз...
Кірт — легенда українського війська. Він пройшов шлях від перших добровольчих підрозділів 2014 року до масштабних процесів, які сьогодні формують нову армію.
Кирило «Кірт» Беркаль воював в Іловайську, Широкиному, Мар’їнці, обороняв Маріуполь і був у російському полоні. Наразі він — заступник командира Третього армійського корпусу.
Зараз його фокус — те, чого українському війську роками бракувало: якісна й системна підготовка бійців. Кірт переконаний, що боротьба буде довгою, і наша перемога залежить від того, наскільки добре ми навчимо людей зараз. Саме тому він розвиває нову модель військової освіти, культуру аналізу бою та навчальні ініціативи, що змінюють підхід до підготовки.
Те, що десять років тому починалося зі ста людей, виросло у понад п’ятдесят тисяч військових. Масштаб, який неможливо не помітити.
Новий документальний фільм Вавилонʼ13 розповідає саме про цей етап — про людину, яка не просто воює, а формує українське військо майбутнього.
Лише за останні кілька днів, внаслідок масованих комбінованих ударів росіян, загинуло багато цивільних (англійською- нижче).
17 листопада. Миколаїв. Російський безпілотник вдарив по житловому будинку, загинули 2 жінки, ще 6 людей отримали поранення, в тому числі 2 дитини. Десятки FPV-дронів щоденно атакують область.
19 листопада. Тернопіль. Загинуло 34 людини, в тому числі 6 дітей. Ще 6 людей, з них одна дитина, вважаються безвісти зниклими. Ракети влучили в житлові багатоповерхівки.
22 листопада. Херсон та область. Загинули 3 людини, внаслідок ворожих обстрілів у самому Херсоні та, зокрема, у Кізомисі.
23 листопада. Харків. Загинуло 6 людей. Руйнування приватних будинків, багатоповерхівок, цивільного підприємства та садового товариства.
24-25 листопада. Одеса. Атаки ворожих БпЛА зруйнували 32 приватні будинки. Також руйнується портова, енергетична та інша критична інфраструктура. Вчора без світла залишились цілі райони, не працював електротранспорт та виникли перебої з теплопостачанням. Частина закладів освіти переведена на онлайн навчання. За 2 атаки постраждало 11 людей, серед них - діти. Є ті, хто отримали термічні опіки.
24-25 листопада. Чернігів та область. За одну добу російські війська 39 разів обстріляли населені пункти області, зафіксовано 70 вибухів! Є поранені і загибла. Зруйновано цивільну інфраструктуру, житлові будинки та об'єкти критичної інфраструктури.
25 листопада. Київ. Загинуло 7 людей. Влучання в 9-поверховий житловий будинок.
Донеччина залишається однією з найбільш постраждалих областей. Тут щоденно отримують поранення та гинуть люди.
Херсон та населені пункти на правому березі Дніпра перебувають під постійними обстрілами. Гинуть люди, руйнується житло та інфраструктура.
Під обстрілами прифронтові населені пункти Запорізької області. Лише за одну добу, 24 листопада, російські окупанти завдали понад 600 ударів по 24 населених пунктах!
Нещадно обстрілюють Сумщину - артилерія, РСЗВ, міномети, керовані авіаційні бомби, ударні безпілотники. Щодня тут фіксується від 40 до 50 обстрілів за добу. Щоденно отримують поранення і гинуть цивільні люди.
Дніпро та область. За останні дні загинули 3-є та понад 30 людей отримали поранення.
Росіяни регулярно пошкоджують або руйнують багатоквартирні та приватні житлові будинки, нежитлові приміщення, господарські споруди, об'єкти цивільної інфраструктури - школи, лікарні, адміністративні будівлі.
Управління Верховного комісара ООН з прав людини, чия методологія включає лише ті випадки, які були верифіковані та підтверджені, повідомляє наступну статистику (на початок листопада 2025 року):
- Понад 10 500 загиблих цивільних людей.
- Понад 20 000 поранених цивільних осіб.
Але ООН зазначає, що реальна кількість жертв значно вища. Навіть в рази. Тому що неможливо верифікувати жертви в окупованих та повністю зруйнованих містах.
Лише у Маріуполі кількість загиблих може становити десятки тисяч людей.
Тисячі людей вважаються зниклими безвісти, і їхні тіла не знайдені і може таке статися, що і не знайдуться.
В Україні загинуло щонайменше 605 дітей.
Понад 1200 дітей отримали поранення різного ступеня тяжкості.
Понад 1500 дітей вважаються безвісти зниклими. І це теж приблизні цифри.
Як і викрадені українські діти. Понад 19 500 дітей були примусово депортовані або переміщені до рф. Це офіційна цифра. Насправді таких дітей може бути в рази більше.
Повернули 600 дітей. І за цими поверненнями часто стоять історії героїзму і відважності людей, завдяки яким країна повертає своїх викрадених і обманутих дітей.
Це - щоденний терор, який має на меті знищення українців. Ніяких інших цілей те їхню смердюче «сво» не має.
******
Civilian Casualties and Russian Terror in Ukraine (November 2025)
In the last few days alone, numerous civilians have been killed as a result of Russia’s massive combined attacks:
- November 17. Mykolaiv. A Russian drone struck a residential building, killing 2 women and injuring 6 people, including 2 children. Dozens of FPV-drones attack the region daily.
- November 19. Ternopil. 34 people were killed, including 6 children. Another 6 people, including one child, are considered missing. Missiles hit residential high-rise buildings.
- November 22. Kherson and Region. 3 people were killed as a result of enemy shelling in Kherson city itself and, specifically, in Kizomys.
- November 23. Kharkiv. 3 people were killed. Private houses, high-rise buildings, a civilian enterprise, and a gardening association were destroyed.
- November 24–25. Odesa. Attacks by enemy UAVs destroyed 32 private houses. Port, energy, and other critical infrastructure are also being damaged. Yesterday, entire districts were left without electricity, public electric transport stopped running, and there were interruptions in heat supply. Some educational institutions have switched to online learning. 11 people were injured in two attacks, including children. Some suffered thermal burns.
- November 24-25. Chernihiv and the Oblast.
In a single day, Russian forces shelled settlements in the region 39 times, with 70 explosions recorded!
There are injured people and one fatality reported.
Civilian infrastructure, residential buildings, and critical infrastructure facilities have been destroyed.
- November 25. Kyiv. 7 people were killed. The strike hit a nine-story residential building.
Daily Terror in Frontline Regions
- Donetsk Region remains one of the most affected areas. People are injured and killed here daily.
- Kherson and settlements on the right bank of the Dnipro River are under constant shelling. People die, and housing and infrastructure are destroyed.
- Frontline settlements in the Zaporizhzhia Region are under fire. On November 24 alone, Russian occupiers launched over 600 strikes on 24 settlements!
- Sumy Region is mercilessly shelled with artillery, MLRS, mortars, guided aerial bombs (GABs), and attack drones. Between 40 and 50 shelling incidents are recorded here daily. Civilians are injured and killed every day.
- Dnipro and Region. In recent days, 3 people have been killed and over 30 injured.
Russians regularly damage or destroy multi-apartment and private residential buildings, non-residential premises, outbuildings, and civilian infrastructure objects: schools, hospitals, and administrative buildings.
Official and Estimated Casualty Statistics (Since February 24, 2022)
The Office of the UN High Commissioner for Human Rights (OHCHR), whose methodology includes only verified and confirmed cases, reports the following statistics (as of early November 2025):
1. Verified Civilian Fatalities: Over 10,500 people.
2. Verified Civilian Injuries: Over 20,000 people.
However, the UN notes that the actual number of victims is significantly higher—even manifold higher—because it is impossible to verify casualties in occupied and completely destroyed cities.
In Mariupol alone, the death toll may amount to tens of thousands of people.
Thousands of people are considered missing, and their bodies have not been found and may never be recovered.
The Tragedy of Ukrainian Children.
At least 605 children have been killed in Ukraine.
Over 1,200 children have been injured to varying degrees of severity.
Over 1,500 children are considered missing. This figure is also approximate.
Kidnapped Ukrainian Children: Over 19,500 children have been forcibly deported or relocated to the Russian Federation. This is the official figure, but the actual number of such children may be manifold higher.
600 children have been returned. The return of these children is often supported by stories of heroism and courage of the people who help the country bring back its kidnapped and deceived children.
This is daily terror aimed at the destruction of Ukrainians. The aggressor’s repulsive "special military operation" has no other goals.
Вадим Федоров уродженець м. Березівки Одеської області. Чоловік служить у лавах ЗСУ з 18 років. З 2003 ніс службу на Одещині, потім брав участь в миротворчій місії в Іраку. Під час повномасштабного вторгнення військовослужбовець потрапив у полон в Маріуполі. Пробувши там більше трьох років повернувся у рідне місто. Його історію дивіться у відео.
До Дня захисту дітей Суспільне Одеса записало інтерв’ю із подружжям Надії та Вячеслава Росточил. У 2024 році вони втратили свою дитину через російську атаку по Одесі балістичною ракетою з касетною бойовою частиною. Наразі вони працюють над проєктом, який зможе захистити дітей у реанімаційних відділеннях. Повна історія — у нашому матеріалі.
Це перший випуск «Мовного питання» — подкасту про мови, яким загрожує зникнення в Україні.
Рустам Гаджієв — лінгвіст, мовознавець, дослідник, письменник, автор книжки «Лінгвістика на карті світу. Непорозуміння, кримінал та інтриги в різних мовах».
Розмова з ним — своєрідний вступ до теми загрожених мов. Він розповідає, як мовні втрати впливають на життя людей, які знання зникають разом із мовами і які кроки можуть допомогти їх зберегти.
Що не так із метафорою Вавилонської вежі?
Яку роль відіграє престиж у збереженні мови?
Чи правда, що майже половина мов у світі загрожені?
Запоріжжя. Чергова російська атака. 5 загиблих, 9 поранених людей. У місті пошкоджені житлові будинки, магазин та ринок.
Історії переселенців, які вже втрачали свої домівки. Ці люди вже тікали від війни, але вона наздогнала їх знову в Харкові.
Володимир — столяр, який втратив майстерню в окупованому Первомайську на Луганщині, але продовжує вірити у власну справу. Магран — юнак із Сирії, вимушений покинути Алеппо у вогні. В Харкові він заснував мистецько-громадський простір і знайшов спільноту, де можна творити, навіть коли навколо падають ракети. Анастасія — лікарка, яка напередодні повномасштабного вторгнення планувала відкрити клініку в рідному Вовчанську, однак зробила це вже в Харкові після евакуації з рідного міста.
Volodymyr Viatrovych. У День памʼяті жертв Голодомору не забуваймо: у війні за незалежність 1917-1921 загинули тисячі українців; після, коли запанував «мир» - росія вбила мільйони.
Ukrainian People Magazine
14 листопад о 07:04 ·
Як голодом убивали дітей – майбутнє України
Діти і Голодомор… Мільйони дітей померло на вулицях міст і сіл, на залізничних вокзалах та станціях, у голодних і холодних дитячих притулках, на виселенні. 1931 року з України було виселено 31 655 “куркульських родин” загальною чисельністю 131 909 чоловік, з них – 45 858 дітей (між іншим, українські чекісти радо звітували москві, що “перевиконали план”).
Багато з них померли дорогою, чимало – на місці, через голод і холод, абсолютно нелюдські умови існування. Десятки тисяч дітей стали сиротами, безпритульними. Голод був страшнішим за війну, адже навіть в умовах війни, окупації, все ж є хоч якесь, нехай і спотворене, але дитинство. Під час Голодомору в українських дітей не було дитинства. Лише кволий шанс – витягнути щасливий квиток від долі і вижити попри все, але він випадав далеко не всім. Згодом, ті хто виживе, пройшовши випробування німецько-радянською війною, а потім черговим, вже третім голодом 1946-1947 років, змушені будуть упродовж десятиліть мовчати про пережите жахіття.
Тема Голодомору була забороненою в радянському союзі аж до його розпаду.
Тож маленька скорботна постать “Дівчинки з колосками” і справді уособлює гірку пам’ять усіх українців, хто пережив чорні голодоморні роки, а також і всіх їхніх нащадків, та й узагалі – всієї нації.
Голодомор 1932-1933 років: страшні цифри і долі
Голод 1932-1933 років призвів до другої хвилі безпритульності, масштабнішої за попередню. Виловом дітей займалася міліція і ДПУ (Державне політичне управління). Їх поміщали в тимчасових спецрозподільниках, але діти знову тікали і знову опинялися на вулицях міст.
Американця Вайтінга Вільямса, фахівця з трудових відносин і журналіста, який відвідав срср 1933 року, буквально вразили “орди” безпритульних і голодних дітей, яких він повсюдно бачив в українських містах: “Вони жили і помирали, наче дикі звірі”. В Харкові Вільямс спостерігав за хлопчиком, який сидів на базарі посеред купи сміття, вибираючи шкаралупу з яєць і намагаючись щось звідти дістати. Наступного дня хлопчик знов був на тому ж місці, але вже нерухомий.
З листа начальника Харківського обласного відділу ДПУ УСРР Канцельсона голові ДПУ УСРР про продовольче становище в області від 5 червня 1933 року:
“Ситуація з продовольством у районах Харківської області, і до того досить важка, останнім часом різко погіршилась. Як наслідок цього ми маємо значний наплив у місто Харків бездомних жебраків.
За січень і лютий було підібрано у місті: дорослих бездомних – 257 осіб, хворих та інвалідів – 15, дітей і підлітків – 373. Всього: 645 осіб. За березень-квітень, відповідно було дорослих безхатьків – 2560, хворих та інвалідів – 113, дітей та підлітків – 1806. Всього 4476. У травні місяці уже підібрано: дорослих бездомних – 4439, хворих та інвалідів – 585, дітей і підлітків – 6378. Всього: 11402 особи. І за 3 дні червня: дорослих працездатних – 313, хворих та інвалідів – 157, дітей і підлітків – 606. Всього:1077 осіб. Це тільки по місту, не враховуючи вокзалів, звідки дітей виловлює комісіят Бронєвого, попри міліцію, і загальна кількість виловлених сягає 10 тисяч осіб…”
Дітей відловлювали і відвозили в дитячі притулки. Там було голодно, а смертність сягала 30 відсотків. Тому багато хто втікав знову на вулицю. Вільямсу, серед іншого, вдалося сфотографувати, як міліція везе на підводі безпритульних дітей. Іноді траплялося, дітей садовили у вагони, а потім випускали в чистому полі. Вільямс писав про те, як три вагони з малими безхатьками відігнали на запасну колію і забули про них. Коли ж на третій день відкрили, всі діти були мертві.
Інший свідок, австрійський інженер Александр Вінербергер, якому вдалося сфотографувати наслідки Голодомору в Харкові навіть попри загрозу арешту, писав: “Коли людина бачить, як збирають трупи на вулиці, у нього в жилах холоне кров. Мертвих дітей виривали у матерів, які вили від болю, а живих забирали від сухих грудей вже безмовних матерів. Діти кричали і стогнали”. Александр Вінербергер є автором фотографії опухлої від голоду дівчинки з Харкова, яка є однією з найбільш упізнаваних світлин Голодомору.
“Відгомін” Голодомору відчувався і в середині 30-х років. Французький письменник Адре Жід у щоденнику “Повернення з СРСР”, виданому 1936 року, писав зокрема й про те, як його вразила величезна кількість малих безхатьків у Криму. “Я сподівався, що безпритульних більше не побачу. У Севастополі їх повнісінько. Кажуть, що в Одесі їх ще більше. Це вже нове покоління. У нинішніх, можливо, живі ще батьки, ці діти утекли з рідного села, інколи в пошуках пригод, але радше за все тому, що знали: навряд чи десь можна бути ще більш нещасним і голодним, ніж дома. Деяким менше десяти років…” Це були українські діти, переважно хлопчики, ті, кому вдалося вижити, хто дивом зміг вирватися з голодноморної пастки. Діти тікали передусім на південь: Одеса, Крим і далі – Кавказ.
Радянські табори для дітей під час Голодомору 1932-1933 років
Дітей, чиї батьки померли з голоду, кого знаходили у містах або поблизу них, радянська влада утримувала за колючим дротом у спеціальних таборах. Про один із таких дитячих концтаборів у Миргороді зібрав свідчення директор місцевого музею-пам’яті Голодомору Олександр Джунь.
Музей-пам’яті Голодомору діє на місці колишнього “дитячого концтабору”, свідчення про який Олександр Джунь збирав тривалий час і опублікував у книзі “Чорні роки Миргородщини”.
Табір був на місці старої козацької фортеці й дізнатися правду про нього допоміг випадок.
“1958 року, коли ми малими тут бігали, стіна й завалилася, а з-під неї ці кісточки посипалися. Батько ввечері додому прийшов, а я під ліжком ховаюсь. Вночі ми разом з ним зробили перше перепоховання. Батько вибирав кісточки, а я носив їх у лантуху і копав яму”, – розповідає Олександр Джунь.
З того часу батько та син Джуні і почали збирати інформацію про ті моторошні масові захоронення дітей.
Знайшлися свідки, які розповіли, що обстрижених, ледь одягнених дітей тут утримували за колючим дротом у невеликому будинку-бараку поряд з церквою. Голод та хвороби шансів на життя не давали. Щоранку дитячі тіла вкидали у вигрібну яму та козацькі порохові погреби. Коли старий колодязь заповнився трупами вщент, їх почали штабелювати на березі річки.
У “концтаборі”, або “інтернаті”, як називала це радянська влада, утримували сиріт з навколишніх сіл, “відфільтрованих” біженців із залізничного вокзалу, та дітей “куркулів”, арештованих за непокору при хлібоздачі. Зерно, за споминами очевидців, звозили до зруйнованого храму. Під пильним оком охоронців, воно, намочене снігом та дощем, пріло і гнило.
“Якраз 1932 року із “Країни Рад”, це Личанський колгосп так називався, сюди в церкву засипали зерно. Тут скільки загинуло народу, бо зерна не давали. Коли почалася весна 1933 року, діти виповзали на чотирьох, “паслися”, і тут же ж помирали, бо рання трава дуже різуча була”, – розповідає Олександр Джунь.
Дізнатися напевне, скільки дітей утримували у миргородському таборі і скільки померло, не вдалося. Радянська влада ретельно фальсифікувала й приховувала такі дані.
За сто кілометрів від Миргорода, в таборі-інтернаті села Диканька, перебувала 10-річною дівчинкою Надія Лебідь разом із молодшим братом. Їй пощастило вижити, бо в інтернаті хоч трохи годували.
“Кожна мати думала, як підкину в інтернат, то виживе, а воно й там до ранку помирало. А тоді, отих діток, кидали на купи, а потім на машину, як дрова, поскидають і вивезуть десь у яму. В інтернаті було, де деревина, то ми її об’їдали, як сарана. Ламали листячко і їли”, – розповідає Надія Лебідь.
З осені 1933 року дітей, які вижили, з таборів потроху почали розбирати родичі та бездітні сім’ї. Більшість же ж розійшлася жити до невеличких інтернатів, що створювалися у сусідніх селах.
Полтавщина – одна з тих областей України, які мали найвищу смертність від влаштованого сталіним і комуністичною партією срср штучного голоду.
“Фабрика дитячої смерті” у Запоріжжі
Ця споруда розміщена в старій частині Запоріжжя. Тут протягом двох років від голоду в 1932-1933 роках померло понад 700 дітей. Найжахливіше, що саме там їх мали рятувати, але натомість у будинку малюка на них чатувала смерть.
У місто під час Голодомору селяни намагалися переправити хоча б дітей, аби тих годували і зберегли їм життя. Покинутих на вулицях малюків збирали та відвозили до цього будинку, який тепер називають фабрикою смерті. “Діти голі, зеленкою вимазані, щурі бігають. Коли запитала, а чим вас там годували? Вона нагнула голову, потім так підняла, подивилась і так: це не можна було назвати їжею. А більше вона нічого не сказала”, – розповідає Ганна Нужна, племінниця жінки, котрій пощастило вижити в нелюдських умовах....
Більше прочитати можна ТУТ:
https://tinyurl.com/2a7zrxyu
Картини - Ніна Марченко
Ukrainian People Magazine
15 листопад о 07:48 ·
Голодомор – 7 мільйонів життів. A також 66 тонн золота, 1439 тонн срібла, діаманти й антикваріат
Про що б люди не говорили, вони говорять про гроші – говорить правило Мерфі. Та хіба-що лише страхіття голодомору можуть суперечити цій істині. Бо справді – ніхто ще не сказав нам і всьому світові: Голодомор 1932-33 рр. був не тільки найбільшим в історії геноцидом, але й наймасштабнішим і найефективнішим грабунком людей. Такою-собі “золото-заготівлею”, “золотою лихоманкою” по-комуністичному. Коли жертви самі дістають зі схованок і несуть завойовникам свої родові скарби – лише би віддалити голодну смерть. А, може, й вижити.
Зізнаємося, що і авторам статті ця думка явилася не відразу. Просто один з них у телефонній розмові з матір’ю запитав: а як вона і родина тоді врятувалися? З’ясувалося – тільки завдяки 7 масивним золотим виробам рідкісної цінності і проби (999), які ще за царату подарував дід – дворянин Кириченко, капітан корабля Далекосхідного флоту.
Здавши цю пам’ять про батька (і неабиякий капітал!) у лавку “торгзіну”, бабуся врятувала родину і багатьох мешканців села Монастирище Ічнянського району Чернігівської області. Решта села вимерло.
Запитання виникло автоматично: а скільки ж всього капіталу мітла комуно-імперського Голодомору вимела з України? Перекопирсавши кілька бібліотек і набриднувши декільком професорам, ми можемо назвати деякі деталі.
“Торгзіни” (в деяких джерелах – “торгсини”, від словосполучення “торговля с иностранцами”) під час голодомору стали єдиною мережею державної торгівлі, де населення могло купити деякі найнеобхідніші продукти харчування. Але тільки за дорогоцінні метали або валюту.
Формально ця всесоюзна контора виникла влітку 1930 р. при Наркоматі зовнішньої торгівлі. Але в Україні магазини “торгзіну” активно почали працювати з січня 1932 р., і на практиці – не з іноземцями, а з голодуючими селянами.
Постанову “Про утворення Всеукраїнської контори “торгзіну” Українська економічна нарада при РНК УСРР прийняла 29.06 1932 р. Експерти НК РСІ, зокрема, вказували, що “мобілізація внутрі країни ефективної валюти відіграє колосальну ролю…”, що “побутове золото…необхідно зібрати за допомогою системи “торгзіну” і направити на службу iнтересам пролетарської держави”.
Чи випадкові ці дати і директиви?
Ми співставили за часом і змістом різні постанови та інші документи щодо організації-розширення мережі “торгзіну” в Україні з постановами партії щодо організації геноциду голодом (про посилення хлібозаготівель, про “три колоски”, про недопущення будь-якої торгівлі продуктами в селах, про боротьбу з “саботажниками” і т. д.). І вжахнулися: ці документи виходили та діяли абсолютно узгоджено і синхронно! За принципом: 1) партія забирає в українського селянина весь хліб; 2) “торгзін” забирає в нього все золото і гроші! Далі, аналіз власне організації роботи партії і “торгзіну” додав ще пункт 3): але зробіть все так, щоб “хохли” все-одно не вижили.
В обмін на обрядове золото селяни отримували товарні ордери (бони), з 1933-го р. – так звані “заборні книжки”, які вже потім отоварювали на продукти. Цей процес затягувався нерідко до двох місяців і часто отоварювати бони чи заборні книжки вже було нікому. Існувала навіть таємна інструкція: “не давати обіцянок покупцям на швидке одержання продуктів”.
Очевидці свідчать, що випадки смертей голодуючих просто у кілометрових чергах за хлібом або й відразу після отоварення були масовими. Послухаємо їх:
Галина Назаренко: – Звечора займали чергу на хліб-“кирпичик”, який був, як тирса. Вистоювали цілу ніч, а вранці формували “десятки”, по 10 людей пускали в магазин. В цій десятці один за одного тримались, щоб, не дай Боже, хтось не втулився зі сторони. Мені часто доводилось бувати в таких чергах.
Золоті каблучки мами і батька з весілля мама здала в “торгсин”, за що отримала кілька кілограмів борошна і варила нам галушки.
(“Український голокост 1932-33: Свідчення тих, хто вижив”. У трьох томах. / за ред. О .Ю. Мицика. – Том 2. – Київ: Вид. дім “Києво-могилянська академія”, 2004).
Часто біля магазинів “торгзіну” на голодних селян чатували співробітники ГПУ, які заарештовували “золотовалютчиків”, позбавляючи купленого хліба. Або й взагалі, людей просто гнали “в шию” чи закривали – для більшої гарантії їх кінця.
Галина Афанасьєва: – Я добре пам’ятаю, як уже восени 1932 року Київ був наповнений голодними й опухлими селянами, які свої нехитрі пожитки намагалися обміняти на хліб чи інші харчі. Особливо великий наплив голодуючих селян виник навесні 1933 року. Опухлими людьми й живими скелетами були заповнені всі сквери та вулиці міста…
По вулиці Верхній Вал у ті роки був хлібний магазин, в якому продавали хліб за комерційною ціною… На руки продавали лише по 1 кг. Оскільки хліба для киян за картками було недосить, за комерційним хлібом утворювались величезні черги ще звечора. Міліція розганяла черги й знесилених від голоду людей заганяла в церкву і там залишала. Там вони й конали…
В одну з таких міліцейських облав потрапила і моя мати, Уляна Хоменчук, яку також міліція замкнула в церкві. Через дві доби відкрили церкву для звільнення від чергової партії трупів і поповнення новими жертвами. Але мати ще була живою і врятувалася від цього сатанинського конвеєру смерті.
У нашій родині опухлих не було, тому що ми жили на Трухановім Острові, і вся сім’я заготовляла дрова, які човнами переправляли через Дніпро і продавали на базарах. Крім того, наша сім’я мала деякі золоті речі, які дісталися матері у спадок… Ці коштовності з охотою приймали торгаші в обмін на продукти… В “торгсинах” було вдосталь борошна, сала, меду, ковбас, консервів…
В обмін на золоті прикраси ми отримували найдешевше кукурудзяне борошно, з якого мати випікала пиріжки й продавала їх на ринку, щоб прогодувати сім’ю. Так “крутилися” всі кияни, щоб не вмерти з голоду. (Газета “Самостійна Україна”, жовтень 1999.)
Та найбільше сприяв смертності селян, навіть “ощасливлених” “торгзіном”, так званий “припек” – офіційно дозволений прибуток скупника “торгзіну”, тобто різниця між вагою золота, прийнятою від населення, та зданою у банк. Дуже часто приймали золото за однією масою і пробою, а платили і записували до реєстраційних актів – зовсім інші.
“Припек” сягав кількох кілограмів, і за кожним грамом викраденого селянського золота було чиєсь життя. Крім “припеків”, отримуючи великі зарплати та продпайки, працівники “торгзіну” все-одно займалися шахрайством, спекуляціями. Система “торгзіну” платила громадянам значно менше за їхнє золото, ніж воно кoштувало на світових біржах.
Станом на жовтень 1933 р. в Україні діяло 263 магазини “торгзіну”, кожен з яких мав мережу приймальних пунктів, лавок, відділень з осередками. Найбільше таких магазинів було в Київській обл. – 58, найменше – в Донецькій обл. (11) та Молдавській АСРР (5). На цю мережу покладали конкретні завдання по вилученню у населення золота, валюти та інших коштовностей, які не виконувалися через надмірність.
Масштаби “золотої лихоманки” по-більшовицьки відповідали “графікам” геноциду: якщо в 1931 році через систему “торгзіну” до казни надійшло 6 млн., у 1932 р. – близько 50 млн., то у 1933 р. – 107 млн. валютних карбованців. З них 75,2% становили дорогоцінні метали – золото, срібло, платина. Так званий “золотобрухт” становив 38%, монети царського карбування – 18% від загальної суми валютних надходжень.
Якщо в 1932 році “торгзін УСРР “заготовив” 21 тонну золота (26,8 млн. крб.) та 18,5 тонн срібла (0,3 млн. крб.) від населення, то у 1933 р. – 44,9 тонн золота (58 млн. крб.) і 1420,5 тонну срібла (22,9 млн. крб.)...
Більше можна прочитати ТУТ:
https://tinyurl.com/4mpzawth
15 поранених, серед яких 11-річна дитина. Такі наслідки атаки росіян безпілотниками по Дніпру цієї ночі.
Цей фільм з під териконів Донбасу та степів Одещини!
Стрічка розповідає про складний шлях нашого приятеля, ветерана та активіста Дмитра Глазуна (Глазунова), вихідця з Донбасу, який через фанатський рух ФК Шахтар починає цікавитися історією своєї родини, що відображає багатовікові трагедії та стійкість українського народу та нашої спільної історії. Історія Дмитра – це водночас особиста сага та символічний образ боротьби українців за ідентичність і незалежність. Через розмову з Дмитром та його родичами, а також зйомки у місцях, де відбувалися ключові події його життя, фільм показує масштаб та глибину історичних процесів, гігантську трагедію розкуркулення та знищення українського села і господаря, які продовжують впливати на сьогоднішню Україну.
Краматорськ та рутина українців, які попри війну продовжують жити й працювати у прифронтових регіонах.
Провідниця Ольга веде потяг сполученням Херсон — Краматорськ через усю країну й щодня бачить, як одні залишають місто, а інші повертаються. Катерина відкрила заклад харчування в місті під час повномасштабної війни. Марина й Андрій — подружжя військових, які потрапили до Краматорська волею долі. Їхня історія — про любов, що тримає на передовій.
Yan Dobronosov
5 год ·
Метрополітен під час ворожої атаки на Київ.
Вадим Федоров уродженець м. Березівки Одеської області. Служить у лавах ЗСУ з 18 років. Під час повномасштабного вторгнення потрапив у полон в Маріуполі. Пробувши там більше трьох років повернувся у рідне місто.
Що робити, коли навкруги — темрява? Коли світло зовні дають по годинах, а ось всередині воно вмикається лише на лічені хвилини. Промені надії тьмяніють й вже майже не з’являються. Апатія, виснаження, постійна напруга… Все це вбиває надію. А може, краще — взагалі жити без неї? Що це таке — та надія? Чому вона так нам потрібна і як її повернути, якщо втратив, — розповість військовий психолог Андрій Козінчук.
"Ти – космос" – це коли на український фільм збирається повна зала, а люди в цій залі весело сміються у потрібних місцях (тобто з жартів, а не з недолугості того, що відбувається на екрані) і після фінальних титрів щиро тішаться, що сходили на таке справді круте кіно.
До речі, якщо ви ще не сходили – гаряче рекомендуємо.
І не менш гаряче закликаємо подивитися або почитати (або й те, й інше) інтерв'ю з неймовірним Володимиром Кравчуком – актором і військовослужбовцем, який зіграв у цьому фільмі головну роль.
І рік тому розповідав нам про свою службу, про те, як потрапив у військо і як йому пощастило дозніматися в "Ти – космос". Хоч існував ризик, що фільм матиме дещо інший кінець, ніж зараз...
Кірт — легенда українського війська. Він пройшов шлях від перших добровольчих підрозділів 2014 року до масштабних процесів, які сьогодні формують нову армію.
Кирило «Кірт» Беркаль воював в Іловайську, Широкиному, Мар’їнці, обороняв Маріуполь і був у російському полоні. Наразі він — заступник командира Третього армійського корпусу.
Зараз його фокус — те, чого українському війську роками бракувало: якісна й системна підготовка бійців. Кірт переконаний, що боротьба буде довгою, і наша перемога залежить від того, наскільки добре ми навчимо людей зараз. Саме тому він розвиває нову модель військової освіти, культуру аналізу бою та навчальні ініціативи, що змінюють підхід до підготовки.
Те, що десять років тому починалося зі ста людей, виросло у понад п’ятдесят тисяч військових. Масштаб, який неможливо не помітити.
Новий документальний фільм Вавилонʼ13 розповідає саме про цей етап — про людину, яка не просто воює, а формує українське військо майбутнього.
Робота 20-ї бригади оперативного призначення «Любарт» на Покровському напрямку.
Zoya Kazanzhy
Вибране ·1 дн. ·
Лише за останні кілька днів, внаслідок масованих комбінованих ударів росіян, загинуло багато цивільних (англійською- нижче).
17 листопада. Миколаїв. Російський безпілотник вдарив по житловому будинку, загинули 2 жінки, ще 6 людей отримали поранення, в тому числі 2 дитини. Десятки FPV-дронів щоденно атакують область.
19 листопада. Тернопіль. Загинуло 34 людини, в тому числі 6 дітей. Ще 6 людей, з них одна дитина, вважаються безвісти зниклими. Ракети влучили в житлові багатоповерхівки.
22 листопада. Херсон та область. Загинули 3 людини, внаслідок ворожих обстрілів у самому Херсоні та, зокрема, у Кізомисі.
23 листопада. Харків. Загинуло 6 людей. Руйнування приватних будинків, багатоповерхівок, цивільного підприємства та садового товариства.
24-25 листопада. Одеса. Атаки ворожих БпЛА зруйнували 32 приватні будинки. Також руйнується портова, енергетична та інша критична інфраструктура. Вчора без світла залишились цілі райони, не працював електротранспорт та виникли перебої з теплопостачанням. Частина закладів освіти переведена на онлайн навчання. За 2 атаки постраждало 11 людей, серед них - діти. Є ті, хто отримали термічні опіки.
24-25 листопада. Чернігів та область. За одну добу російські війська 39 разів обстріляли населені пункти області, зафіксовано 70 вибухів! Є поранені і загибла. Зруйновано цивільну інфраструктуру, житлові будинки та об'єкти критичної інфраструктури.
25 листопада. Київ. Загинуло 7 людей. Влучання в 9-поверховий житловий будинок.
Донеччина залишається однією з найбільш постраждалих областей. Тут щоденно отримують поранення та гинуть люди.
Херсон та населені пункти на правому березі Дніпра перебувають під постійними обстрілами. Гинуть люди, руйнується житло та інфраструктура.
Під обстрілами прифронтові населені пункти Запорізької області. Лише за одну добу, 24 листопада, російські окупанти завдали понад 600 ударів по 24 населених пунктах!
Нещадно обстрілюють Сумщину - артилерія, РСЗВ, міномети, керовані авіаційні бомби, ударні безпілотники. Щодня тут фіксується від 40 до 50 обстрілів за добу. Щоденно отримують поранення і гинуть цивільні люди.
Дніпро та область. За останні дні загинули 3-є та понад 30 людей отримали поранення.
Росіяни регулярно пошкоджують або руйнують багатоквартирні та приватні житлові будинки, нежитлові приміщення, господарські споруди, об'єкти цивільної інфраструктури - школи, лікарні, адміністративні будівлі.
Управління Верховного комісара ООН з прав людини, чия методологія включає лише ті випадки, які були верифіковані та підтверджені, повідомляє наступну статистику (на початок листопада 2025 року):
- Понад 10 500 загиблих цивільних людей.
- Понад 20 000 поранених цивільних осіб.
Але ООН зазначає, що реальна кількість жертв значно вища. Навіть в рази. Тому що неможливо верифікувати жертви в окупованих та повністю зруйнованих містах.
Лише у Маріуполі кількість загиблих може становити десятки тисяч людей.
Тисячі людей вважаються зниклими безвісти, і їхні тіла не знайдені і може таке статися, що і не знайдуться.
В Україні загинуло щонайменше 605 дітей.
Понад 1200 дітей отримали поранення різного ступеня тяжкості.
Понад 1500 дітей вважаються безвісти зниклими. І це теж приблизні цифри.
Як і викрадені українські діти. Понад 19 500 дітей були примусово депортовані або переміщені до рф. Це офіційна цифра. Насправді таких дітей може бути в рази більше.
Повернули 600 дітей. І за цими поверненнями часто стоять історії героїзму і відважності людей, завдяки яким країна повертає своїх викрадених і обманутих дітей.
Це - щоденний терор, який має на меті знищення українців. Ніяких інших цілей те їхню смердюче «сво» не має.
******
Civilian Casualties and Russian Terror in Ukraine (November 2025)
In the last few days alone, numerous civilians have been killed as a result of Russia’s massive combined attacks:
- November 17. Mykolaiv. A Russian drone struck a residential building, killing 2 women and injuring 6 people, including 2 children. Dozens of FPV-drones attack the region daily.
- November 19. Ternopil. 34 people were killed, including 6 children. Another 6 people, including one child, are considered missing. Missiles hit residential high-rise buildings.
- November 22. Kherson and Region. 3 people were killed as a result of enemy shelling in Kherson city itself and, specifically, in Kizomys.
- November 23. Kharkiv. 3 people were killed. Private houses, high-rise buildings, a civilian enterprise, and a gardening association were destroyed.
- November 24–25. Odesa. Attacks by enemy UAVs destroyed 32 private houses. Port, energy, and other critical infrastructure are also being damaged. Yesterday, entire districts were left without electricity, public electric transport stopped running, and there were interruptions in heat supply. Some educational institutions have switched to online learning. 11 people were injured in two attacks, including children. Some suffered thermal burns.
- November 24-25. Chernihiv and the Oblast.
In a single day, Russian forces shelled settlements in the region 39 times, with 70 explosions recorded!
There are injured people and one fatality reported.
Civilian infrastructure, residential buildings, and critical infrastructure facilities have been destroyed.
- November 25. Kyiv. 7 people were killed. The strike hit a nine-story residential building.
Daily Terror in Frontline Regions
- Donetsk Region remains one of the most affected areas. People are injured and killed here daily.
- Kherson and settlements on the right bank of the Dnipro River are under constant shelling. People die, and housing and infrastructure are destroyed.
- Frontline settlements in the Zaporizhzhia Region are under fire. On November 24 alone, Russian occupiers launched over 600 strikes on 24 settlements!
- Sumy Region is mercilessly shelled with artillery, MLRS, mortars, guided aerial bombs (GABs), and attack drones. Between 40 and 50 shelling incidents are recorded here daily. Civilians are injured and killed every day.
- Dnipro and Region. In recent days, 3 people have been killed and over 30 injured.
Russians regularly damage or destroy multi-apartment and private residential buildings, non-residential premises, outbuildings, and civilian infrastructure objects: schools, hospitals, and administrative buildings.
Official and Estimated Casualty Statistics (Since February 24, 2022)
The Office of the UN High Commissioner for Human Rights (OHCHR), whose methodology includes only verified and confirmed cases, reports the following statistics (as of early November 2025):
1. Verified Civilian Fatalities: Over 10,500 people.
2. Verified Civilian Injuries: Over 20,000 people.
However, the UN notes that the actual number of victims is significantly higher—even manifold higher—because it is impossible to verify casualties in occupied and completely destroyed cities.
In Mariupol alone, the death toll may amount to tens of thousands of people.
Thousands of people are considered missing, and their bodies have not been found and may never be recovered.
The Tragedy of Ukrainian Children.
At least 605 children have been killed in Ukraine.
Over 1,200 children have been injured to varying degrees of severity.
Over 1,500 children are considered missing. This figure is also approximate.
Kidnapped Ukrainian Children: Over 19,500 children have been forcibly deported or relocated to the Russian Federation. This is the official figure, but the actual number of such children may be manifold higher.
600 children have been returned. The return of these children is often supported by stories of heroism and courage of the people who help the country bring back its kidnapped and deceived children.
This is daily terror aimed at the destruction of Ukrainians. The aggressor’s repulsive "special military operation" has no other goals.