Продовження лекції з лідерства для сержантів. Так же рекомендую всім, хто цікавиться цією темою. Спікер сильний, працював в бізнес-школі УКУ, так що можна себе уявити слухачем програми МВА.
Війна для мене почалася у 2014-му році з окупації Криму та Донбасу. Те, що росіяни нападуть, було питанням часу. Я готувався з кінця січня – заправляв машини, запасався всім необхідним, обирав куди родину вивезти – у Європу, чи на захід України. Але 24 числа моя родина відмовилася їхати з України. Було дуже страшно за них, залишати ще важче, але боронити свою землю – це обов’язок кожного українця.
Дети Днепра, которых лишило жизни террористическое государство россия.
Никита Зеленский, 1 год, погиб вместе с отцом Алексеем. Его мать Екатерина была спасена, находится в реанимации (спасіння матері в відео на цій сторінці вище).
Михайлина Францева 3 года и сестра Лейла 13 лет погибли вместе с мамой.
Мария Лыбидь, 15 лет.
Максим Богуцкий, 17 лет. Студент-первокурсник.
Горе, одним словом… и боль.
Возмездие рано или поздно осуществится.
Офіційні цифри від поліції: щодо наслідків ракетного удару по багатоповерхівці у Дніпрі станом на 13:30 17 січня:
39 осіб врятовано, з них 6 дітей
44 особи загинуло, з яких 5 дітей
79 осіб травмовано, серед них 16 дітей
Безвісти зниклими залишаються 20 осіб, з яких 4 – діти.
Неідентифіковані 15 тіл загиблих.
П’ятеро дітей залишилися сиротами. Над трьома опікунство оформлюють родичі. Дві дитини наразі під опікою держави, оскільки не мають близьких, які могли б про них попіклуватися.
16 січня фото вперше з'явилося у пості на офіційному Twitter-акаунті Верховної Ради України, присвяченому трагедії у Дніпрі.
У дописі було зазначено, що це візуалізація.
Але безліч ресурсів почали видавати його за справжнє.
Ілюстрація швидко розійшлась соцмережами з маніпулятивними дописами. Тому її швидко видалили.
Фото продовжує ширитися мережею, і багато людей вірять, що воно справжнє.
Тож зауважуємо, що це фото не є реальним.
Хлібина з окупації, документи російських солдатів та уламки від снарядів – все це нині експонати музею у селі Боромля Сумської області. Після місяця окупації у березні 2022 року, музей почав виконувати функцію гуманітарного штабу. Таким і залишається донині, але місцеві мешканці зносять сюди все, що залишилось у них після російської окупації.
Занадто багато смерті та горя, щоб комусь залишитися звичайною людиною і просто жити далі. Занадто багато навіть для тих, хто не на фронті й не в госпіталях, хто не волонтерить і бачить лише малу частку війни.
Жодні "психологічні практики" тут не допоможуть, немає захисного екрану від лавини смерті, яка щодня стукає в усі вікна та двері. Крім одного. Заплатити за це і своїм життям. Ні, не втрачаючи його, а присвятивши його тому, щоб після перемоги, яка дістається страшною ціною, війна і біда більше не мали жодного шансу.
Ми не маємо права бути слабкими. Ми не маємо права бути залежними. Ми не маємо права жити, як раніше. Адже війна, сама її можливість, те, як вона дозрівала і в якому стані вона нас застала - це остання крапка в довгому ланцюжку помилок і навмисних дій або злочинної бездіяльності "сильних світу цього". Своїх та чужих. Цьому не можна давати більше жодного шансу. Свою долю не можна довіряти нікому. Премудрі "сильні світу" виявилися картонними декораціями, а тупе зло й агресія - отримало багато простору й часу, щоб діяти безкарно.
Ті покоління, які проживають цей час - ми просто зобов'язані змінити історію. Своєї країни і більше. Це обов'язок перед загиблими зараз і раніше, обов'язок перед минулим і майбутнім.
Інакше життя тих, хто вижив, перетворяться просто на згусток темряви. І неоплачений борг висітиме на душах вічним каменем.
Можливо, я не повинен це писати, я не лідер громадської думки і не проповідник. Сприймайте це як слова звичайної небайдужої людини. Просто я бачу, як близько до моральної втоми підійшли багато людей. Але злам не принесе полегшення. Злам - це пастка. Закон виживання - він інший. Стій сам і тримай на собі, кого зможеш.
Єдине, що зараз має пульсувати в крові - це тверда віра, що не буде марних жертв. Кожна втрата - це заповідь тим, хто залишився. Зробити все, що в наших силах. Не зламатися під лавиною чорних звісток. І не знецінити тим самим те, що було зроблено іншими.
Якщо відступити від цього - збожеволієш. Тому вибору по суті немає.
Мар'їнка та околиці – одна з найгарячіших точок на фронті. Загарбники систематично обстрілюють населений пункт та ведуть наступальні дії, намагаючись прорвати оборону ЗСУ. Фактично місто перетворилось в суцільні руїни - "російський мир" у всій його красі.
Сучасні герої. Роман Коляда - кулеметник, підприємець, батько та поет в монолозі про військові будні. Повністю стаття тут.
Війна для мене почалася в 2014 році. Але не в такому форматі, як зараз. Я просто їздив в Донецьку область: Дебальцево, Чорнухіно, Широкіно, як волонтер. Ми купували тепловізори, броніки, бушлати, спальники, возили їх в Дебальцеве.
24 лютого 2022 ми зібралися о другій годині. Кадрові військові вже поїхали в свої підрозділи, невійськові, цивільні люди вирішили їхати до тероборони Бучанської громади, в Ірпінь.
Мене запитують, чи не страшно реально воювати? Я відповідаю так: страшно, але не критично. У перші дні війни було страшніше, хоча ми й не були в районі активних боїв. Виснажує очікування, коли не знаєш де ти, де вони. ДРГ проривалися як попало, у перші дні, тоді напруга була сильніше.
У відділенні українського госпіталю для поранених бійців, батько годинами розмовляє з пораненим сином. 64-річний Сергій Шумей вже 5 місяців знаходиться в шпиталі поряд з ним. Віталій, 34-річний командир зенітно-ракетного комплексу дальньої дії, був поранений на Донбасі. Він ніколи не лаяв сина за те, що той вирішив піти воювати. Навіть зараз, незважаючи на пошкодження мозку сина розривом артилерійського снаряда, Сергій відчуває гордість, а не жалість. – «Останні п’ять місяців я постійно з ним. Біля нього, біля нього, біля нього. Я нікуди не йду, хіба що покурити».
Продовження лекції з лідерства для сержантів. Так же рекомендую всім, хто цікавиться цією темою. Спікер сильний, працював в бізнес-школі УКУ, так що можна себе уявити слухачем програми МВА.
Сучасні герої. 110 окрема механізована бригада імені генерал-хорунжого Марка Безручка. На війні кожен – деталь від годинника. Тут нема когось другорядного, від генерала до солдата - всі важливі.
Війна для мене почалася у 2014-му році з окупації Криму та Донбасу. Те, що росіяни нападуть, було питанням часу. Я готувався з кінця січня – заправляв машини, запасався всім необхідним, обирав куди родину вивезти – у Європу, чи на захід України. Але 24 числа моя родина відмовилася їхати з України. Було дуже страшно за них, залишати ще важче, але боронити свою землю – це обов’язок кожного українця.
Сьгодні о 13:00 пошуково-рятувальні роботи у Дніпрі на місці ракетного удару завершені:
- врятовані 39 людей, з них 6 дітей
- травми отримали 79, з них 16 дітей
- загиблими знайшли 44, із них 5 дітей
- із 47 безвісно зниклих - 23 встановлено загиблими, 4 знайдені живими у родичів і в лікарнях, 20 осіб розшукуються.
Геннадий Корбан https://t.me/korbanofficial/784
Дети Днепра, которых лишило жизни террористическое государство россия.
Никита Зеленский, 1 год, погиб вместе с отцом Алексеем. Его мать Екатерина была спасена, находится в реанимации (спасіння матері в відео на цій сторінці вище).
Михайлина Францева 3 года и сестра Лейла 13 лет погибли вместе с мамой.
Мария Лыбидь, 15 лет.
Максим Богуцкий, 17 лет. Студент-первокурсник.
Горе, одним словом… и боль.
Возмездие рано или поздно осуществится.
Офіційні цифри від поліції: щодо наслідків ракетного удару по багатоповерхівці у Дніпрі станом на 13:30 17 січня:
39 осіб врятовано, з них 6 дітей
44 особи загинуло, з яких 5 дітей
79 осіб травмовано, серед них 16 дітей
Безвісти зниклими залишаються 20 осіб, з яких 4 – діти.
Неідентифіковані 15 тіл загиблих.
П’ятеро дітей залишилися сиротами. Над трьома опікунство оформлюють родичі. Дві дитини наразі під опікою держави, оскільки не мають близьких, які могли б про них попіклуватися.
Ця світлина згенерована штучним інтелектом
16 січня фото вперше з'явилося у пості на офіційному Twitter-акаунті Верховної Ради України, присвяченому трагедії у Дніпрі.
У дописі було зазначено, що це візуалізація.
Але безліч ресурсів почали видавати його за справжнє.
Ілюстрація швидко розійшлась соцмережами з маніпулятивними дописами. Тому її швидко видалили.
Фото продовжує ширитися мережею, і багато людей вірять, що воно справжнє.
Тож зауважуємо, що це фото не є реальним.
Я – Дніпро і я могла померти…
Емоційний мітинг пройшов на місці трагедії.
Громадяни звернулися до іноземних журналістів, аби ті розповсюдили інформацію із закликом нарешті допомогти закрити небо над Україною.
Адже Україна – це не розмінна монета…
У Дніпрі вшанували загиблих внаслідок терористичного удару росіян по багатоповерховому будинку.
Хлібина з окупації, документи російських солдатів та уламки від снарядів – все це нині експонати музею у селі Боромля Сумської області. Після місяця окупації у березні 2022 року, музей почав виконувати функцію гуманітарного штабу. Таким і залишається донині, але місцеві мешканці зносять сюди все, що залишилось у них після російської окупації.
Олексій Тимофєєв
Занадто багато смерті та горя, щоб комусь залишитися звичайною людиною і просто жити далі. Занадто багато навіть для тих, хто не на фронті й не в госпіталях, хто не волонтерить і бачить лише малу частку війни.
Жодні "психологічні практики" тут не допоможуть, немає захисного екрану від лавини смерті, яка щодня стукає в усі вікна та двері. Крім одного. Заплатити за це і своїм життям. Ні, не втрачаючи його, а присвятивши його тому, щоб після перемоги, яка дістається страшною ціною, війна і біда більше не мали жодного шансу.
Ми не маємо права бути слабкими. Ми не маємо права бути залежними. Ми не маємо права жити, як раніше. Адже війна, сама її можливість, те, як вона дозрівала і в якому стані вона нас застала - це остання крапка в довгому ланцюжку помилок і навмисних дій або злочинної бездіяльності "сильних світу цього". Своїх та чужих. Цьому не можна давати більше жодного шансу. Свою долю не можна довіряти нікому. Премудрі "сильні світу" виявилися картонними декораціями, а тупе зло й агресія - отримало багато простору й часу, щоб діяти безкарно.
Ті покоління, які проживають цей час - ми просто зобов'язані змінити історію. Своєї країни і більше. Це обов'язок перед загиблими зараз і раніше, обов'язок перед минулим і майбутнім.
Інакше життя тих, хто вижив, перетворяться просто на згусток темряви. І неоплачений борг висітиме на душах вічним каменем.
Можливо, я не повинен це писати, я не лідер громадської думки і не проповідник. Сприймайте це як слова звичайної небайдужої людини. Просто я бачу, як близько до моральної втоми підійшли багато людей. Але злам не принесе полегшення. Злам - це пастка. Закон виживання - він інший. Стій сам і тримай на собі, кого зможеш.
Єдине, що зараз має пульсувати в крові - це тверда віра, що не буде марних жертв. Кожна втрата - це заповідь тим, хто залишився. Зробити все, що в наших силах. Не зламатися під лавиною чорних звісток. І не знецінити тим самим те, що було зроблено іншими.
Якщо відступити від цього - збожеволієш. Тому вибору по суті немає.
Мар'їнка та околиці – одна з найгарячіших точок на фронті. Загарбники систематично обстрілюють населений пункт та ведуть наступальні дії, намагаючись прорвати оборону ЗСУ. Фактично місто перетворилось в суцільні руїни - "російський мир" у всій його красі.
Сучасні герої. Роман Коляда - кулеметник, підприємець, батько та поет в монолозі про військові будні. Повністю стаття тут.
Війна для мене почалася в 2014 році. Але не в такому форматі, як зараз. Я просто їздив в Донецьку область: Дебальцево, Чорнухіно, Широкіно, як волонтер. Ми купували тепловізори, броніки, бушлати, спальники, возили їх в Дебальцеве.
24 лютого 2022 ми зібралися о другій годині. Кадрові військові вже поїхали в свої підрозділи, невійськові, цивільні люди вирішили їхати до тероборони Бучанської громади, в Ірпінь.
Мене запитують, чи не страшно реально воювати? Я відповідаю так: страшно, але не критично. У перші дні війни було страшніше, хоча ми й не були в районі активних боїв. Виснажує очікування, коли не знаєш де ти, де вони. ДРГ проривалися як попало, у перші дні, тоді напруга була сильніше.
У відділенні українського госпіталю для поранених бійців, батько годинами розмовляє з пораненим сином. 64-річний Сергій Шумей вже 5 місяців знаходиться в шпиталі поряд з ним. Віталій, 34-річний командир зенітно-ракетного комплексу дальньої дії, був поранений на Донбасі. Він ніколи не лаяв сина за те, що той вирішив піти воювати. Навіть зараз, незважаючи на пошкодження мозку сина розривом артилерійського снаряда, Сергій відчуває гордість, а не жалість. – «Останні п’ять місяців я постійно з ним. Біля нього, біля нього, біля нього. Я нікуди не йду, хіба що покурити».